Пасхальний Агнець

Пасхальний агнець відіграє ключову роль у розповіді про Вихід з Єгипту і є одним із перших приписів, даних Ізраїлю в Біблії. Проте вже понад 1950 років пасхального агнця не подають на єврейський седер, адже з часу зруйнування Храму в Єрусалимі його більше немає де приносити в жертву. У 12-му розділі книги Вихід, містяться докладні вказівки щодо пасхального ягняти. На десятий день місяця, який проголошено «головою місяців» (так сказано в оригінальному єврейському тексті, Вих. 12:2), кожна сім’я «всієї ізраїльської громади» мала взяти по ягняті. Варто звернути увагу, що саме тут вперше у Писанні вживається слово «громада» стосовно Ізраїлю. Через цю заповідь народ Ізраїлю об’єднується в єдину спільноту під Божими настановами. По одному ягняті на сім’ю, або на дві, якщо одна родина не може з’їсти його самотужки. Як і всі жертви, ягня повинне бути без вади, однорічний самець, і може бути як ягням, так і козеням. Ізраїльтяни мали тримати його в домі чотири дні — це означало уважний огляд тварини на наявність вад, що могли б зробити його неприйнятним для принесення в жертву. За поясненнями рабинів, у храмовій практиці було загальним правилом перевіряти жертовну тварину за чотири дні до принесення в жертву. Це міг зробити продавець, але у випадку пасхального ягняти це мав робити сам жертводавець. Хоча, як зазначає юдейська традиція, ці чотири дні були обов’язковими лише під час першої Пасхи в Єгипті.

Чому саме ягня або козеня?
Чому ж у жертву приносили ягня або козеня? За класичним рабинським тлумаченням, це символічний акт зречення від єгипетських божеств. Убивши ягня, євреї наче «вбивали» богів Єгипту та наверталися до Бога Ізраїлю. У юдейській традиції це вважається одним із пасхальних чудес: розлючені єгиптяни не могли нічого вдіяти, коли ізраїльтяни приводили в оселі тварин, яких єгиптяни вважали священними, і прив’язували їх до ніжок столів, щоб потім зарізати їх. Бог захистив Свій народ. Пасхальний агнець символізує не лише звільнення з рабства, а й духовне оновлення — перехід від ідолопоклонства до служіння живому Богові.
Кров’ю принесеного в жертву ягняти мали помазати одвірки будинків. «А кров на одвірках осель, у яких перебуваєте ви, буде ознакою. Я побачу кров, і омину вас» — саме вас, наголошує текст. Це знак того, що ізраїльтяни відмовилися від єгипетських ідолів і виконали Божу заповідь, навіть якщо це ставило їхнє життя під загрозу. Господь, бачучи цю вірність, проходив повз їхні домівки — звідси й назва свята: Песах (євр.«перестрибнути», «пройти повз»). «Губитель» не мав влади над ними (Вих. 12:23). Пасхального агнця потрібно було заколоти «між двома вечорами», тобто після полудня, коли сонце вже схиляється до заходу. Агнця мали смажити цілком, на вогні, і не ламати йому кісток. Це була жертовна страва лише для народу Ізраїлю. Необрізані не могли брати участь у трапезі. Традиція твердить, що багато ізраїльтян у Єгипті мусили пройти обрізання перед першою Пасхою, що й пояснює чотириденний період підготовки.

Важливо зазначити: пасхальне ягня — не жертва за гріх. Навколо цього часом виникає непорозуміння. Спочатку у Скинії, а потім і в Храмі щодня приносили інші жертви за гріх, у тому числі і ягнята — вранці й увечері — як знак відданості Богові. Проте ці жертви відрізняються від пасхального ягняти.
Апостол Павло пише: «Адже наша Пасха – Христос, принесений за нас у жертву» (1 Кор. 5:7). Він говорить це в контексті заклику до віруючих у Коринті очистити своє життя від гріха, розпусти й ідолопоклонства. Ісус помер саме в час вечірньої жертви в Храмі, в післяобідню пору 14 Нісана — той самий час, коли заколювали пасхальних ягнят. Він був бездоганною жертвою. Його кістки не були зламані (Ів. 19:36). За Євангелієм від Івана, Ісус помер не лише за народ, а й щоб зібрати в одне розпорошених дітей Божих (Ів.11:51–52). Тобто — щоб повернути вигнанців Ізраїлю.

Слід пам’ятати: Христова смерть має значення не лише для нашого особистого спасіння, але насамперед для відновлення Ізраїлю як Божого народу.