• Наш візит у цей похмурий час означає для Алли більше, ніж можна висловити словами | Фото: Християни за Ізраїль
НОВОСТИ

Несучи надію в похмуре місто

Анемона Рюгер - 10 Липня 2025
Минуло вже три роки з початку російської війни проти України — довше, ніж тривала нацистська окупація під час Другої світової війни. Проте команда «Християни за Ізраїль» продовжує нести надію та допомогу зраненим серцям — людям, які пережили Голокост, і самотнім літнім людям, чиє життя вдруге було зруйноване. Вирушити до Миколаєва — непросте рішення, адже місто розташоване дуже близько до лінії фронту і щодня зазнає обстрілів. Але думка про радість в очах самотніх людей переважає страх. Жодна гуманітарна допомога для цих літніх людей не зрівняється із тим простим фактом, що хтось прийшов до них у час болю і нужди.
Останнім часом наші візити до єврейських громад в Україні складаються з двох частин. Ми дещо зрозуміли: найбільша хвороба, що вразила тих, хто пережив Голокост, — це самотність. Тож ми намагаємося знайти бодай відносно безпечне місце, щоб запросити всіх, хто ще здатен вийти з дому за спільний стіл. Взяти святкову сукню з шафи, укласти волосся, нафарбувати губи — і посидіти кілька годин разом із друзями, як колись у кращі часи. Послухати слово від рабина, наші вітання від християн із різних країн світу, насолодитися невеличким концертом і святковою вечерею, а на завершення — отримати невеличкий подарунок.
А потім — коли ми обійняли і трохи розважили всіх, хто ще може ходити, — вирушаємо до тих, хто вже не здатен зійти з п’ятого поверху без ліфта, хто роками мовби ув’язнений у чотирьох стінах.
«Букет квітів на столику біля входу. Для нас? Від Алли? Алли, що пережила Голокост?»
Хто приніс ці квіти?
Під час нашої нещодавньої зустрічі в історичній синагозі Миколаєва, де ми провели теплий вечір під звуки скрипки, хтось поклав букет квітів на стіл біля входу. Ми стали розпитувати — і не повірили своїм вухам. Для нас? Від Алли? Алли, яка пережила Голокост? Наступного дня вона була першою у списку тих, кого ми мали відвідати.
Колись Миколаїв був процвітаючим містом завдяки відомому радянському суднобудівному заводу. А тепер ми лише дивуємось, як тут взагалі хтось може жити. Ми проїжджаємо повз десятки будинків із вибитими вікнами або зі шматками стін, які просто зникли з фасадів висоток…
Сльози Алли
Ми сідаємо за кухонний стіл Алли. Нам навіть не доводиться запитувати про її історію — вона ллється сама собою з її тремтячих вуст. Алла повністю втратила зір, але в уяві вона бачить усе до найменших подробиць.
«Якось почали вивозити молодих жінок до Німеччини на примусові роботи».
«Моя мама була українкою, тато — з караїмів, кримських євреїв. Як і всіх інших чоловіків, його забрали на фронт. Нас із мамою відправили до концентраційного табору. Нас постійно переганяли з одного табору в інший. І ось одного дня почали вивозити молодих жінок до Німеччини на примусові роботи. Щойно охоронці посадили їх на вантажівки, коли мій брат побачив, як мама махає нам із глибини кузова».

Як би болісно не було це згадувати, Алла розуміє потребу ділитися всім, що їй довелося пережити — від дитинства і до сьогодні | Фото: Christians for Israel
«Він підбіг до мене: “Алло, маму забирають! Біжи швидше!” Ми побігли слідом, я кричала від розпачу, кликала маму. Один солдат розлютився і вистрілив у мене. Кілька куль потрапили в стегно, ще одна — в живіт, до того ж у мене виявилось три зламані ребра. Тоді мій брат заніс мене до якогось хліва».
Тепер двоє дітей залишилися самі. По щоках Алли котяться сльози, коли вона згадує той жах і біль. «Нам доводилося ховатися — то в каналізації, то в підвалах, на горищах, у руїнах. Маму відправили потягом до Німеччини разом з іншими жінками. У Польщі на потяг напали партизани. Мамі вдалося втекти. Вона знайшла нас. Як? Вона обійшла всі місця, де ми раніше ховалися. Її повернення стало для нас величезним полегшенням. Вона знову могла піклуватися про нас».
Сім’я вижила у війні, але післявоєнний період не приніс полегшення.
«У концтаборі в багатьох єврейських дітей брали кров для потреб Вермахту»
«Тата важко поранили на фронті, — продовжує Алла. — Його відправили в госпіталь у Ташкенті. Там він познайомився з іншою жінкою. До нас він більше не повернувся. Після війни ми жили в страшній бідності. Мама змушена була утримувати нас самотужки. А потім, невдовзі після війни, у 1947-му, помер мій брат. У нього в концтаборі забрали дуже багато крові. Так робили з багатьма єврейськими дітьми. Цю кров використовували як запас для потреб Вермахту. І я залишилася одна з мамою. Вона віддала за нас усе».
Навіть після війни слово «єврей» у середовищі Алли залишалося лайкою. І мало що змінилося й донині.
«Я попросила свою доглядальницю не називати мене справжнім по-батькові — Алла Ісаківна. Я змінила його на Алла Іванівна. Я не хочу, щоб сусіди знали про моє єврейське походження. Бо зараз стільки людей заздрять, що євреї, особливо ті, хто пережив Голокост, отримують допомогу. Це небезпечно».
Дорогоцінна корона
Є ще одна річ, яка болить Аллі, можливо, найгостріше.
«Все життя мене називали єврейкою, я стільки натерпілася через своє єврейське походження. А тепер єврейська громада мене не визнає, бо мій батько був євреєм, а мама — ні. Мені не потрібна допомога, справа не в цьому. Але для ортодоксальної громади я — не своя, і це боляче усвідомлювати».
Незрячі очі Алли, повні сліз, — починають світитися, коли вона чує, на скільки вона важлива для нас і яка вона важлива для Бога-Творця, коли ми читаємо їй слова з Писання:
«Ти будеш чудовим вінцем у руках Господа…» (Іс. 62:3)
«Я така зворушена, що ви прийшли до мене! Мені так сподобалася наша зустріч учора! Скрипки нагадали мені день, коли я ховала свою маму. Я плакала. Це був такий прекрасний концерт. Коли ми виходили з дому, я сказала своїй доглядальниці: “Олено, сьогодні до нас прийдуть особливі гості. Треба їх гарно прийняти!” Тому я й купила для вас квіти».

ОБ АВТОРЕ