Мойсей і історія, яку він так і не зміг розповісти
До пандемії коронавірусу і повномасштабної війни в Україну щороку приїздили сотні гостей разом із командою «Християни за Ізраїль», аби провідати єврейські громади. Маленьке місто Тульчин завжди було обов’язковим пунктом у програмі. Там Швейбиш Ріта розповідала, як їй вдалося вижити в таборі смерті в Печорі. Вона говорила від імені цілого покоління ув’язнених дітей, які так і не змогли озвучити жахи, що пережили. Серед них і Мойсей, якого наша команда й досі регулярно відвідує.
Ми ще не встигли зайти у двір, як Мойсей уже стоїть на порозі, щиро вітаючи нас. Його дружина перетворила двір на справжній маленький ботанічний сад. Мойсей у захваті від подарованого нами пирога, дружина радіє квітам. Але найважливіше для обох — те, що про них не забули. Що хтось сідає поруч із ними на лавку в саду й передає привітання від християн з усього світу.
На фото Мойсей та з Анемоне Рюґер.
Мойсей живе з родиною, дружиною та донькою з інвалідністю, в Тульчині, невеликому містечку на Вінниччині. Свого часу Тульчин був відомим на всю округу — польський граф Потоцький вивів місто й місцеву єврейську громаду до розквіту наприкінці XVIII століття. До Жовтневої революції та подальших погромів, що спустошили населення, а радянська влада загнала релігійне життя в підпілля, у Тульчині проживало понад 10 тисяч євреїв, було 18 молитовних будинків і 70 єврейських шкіл. Коли ж улітку 1941 року прийшли війська Вермахту, єврейська громада Тульчина залишалася найбільшою в регіоні, і налічувала 5600 осіб.
«Тато був шойхетом, ритуальним кошерним м’ясником. Звали його Наум, — ділиться з нами Мойсей. — Він був із великої родини — три брати і шість сестер. Маму звали Ріва, скорочено від Ревекка, вона була кравчинею. Мені тоді було два роки». Та що було далі —Мойсей нам так ніколи й не розповість. Він не може. Навіть через 80 років.
Зараження на тиф
Більшість того, що ми знаємо про євреїв Тульчина, ми дізналися від Ріти, Ріти Швейбиш. Вона була на три роки старша за Мойсея й запам’ятала кожну деталь. Разом із приходом німців у місті з’явилося гетто. Після кількох місяців принижень і насильства, на початку грудня всіх євреїв міста зігнали до єврейської школи.
«Там нас тримали три дні», — згадувала Ріта. – Лікар на прізвище Берецький, зробив нам ін’єкції. Шприци містили збудники тифу. Потім нас відправили до душу. Коли ми вийшли й почали шукати свій одяг — усе було мокре й повне вошей. Це для того, щоб тиф поширювався швидше. А потім нас погнали у смертельний марш». Мама Мойсея також була там — з маленьким «Мосіком» на руках. А що сталося з рештою родичів? Мойсей благально просить нас не розпитувати більше. Його очі повні сліз.
Дорога смерті
Загалом близько 12 тисяч євреїв із усього регіону в той морозний грудень — у дні Адвенту — були розділені на три групи, яких гнали німецькі айнзацгрупи та українська поліція з вівчарками.
«Ми йшли, йшли, і йшли», — згадувала Ріта. – Двадцять кілометрів першого ж дня. Багато стареньких падали дорогою — їх розстрілювали на місці. Тому цю дорогу так і назвали — “дорога смерті”».
Увечері ті, хто пережив перший день маршу, дісталися села Торків, де їм довелося переночувати, тісно притулившись одне до одного в конюшні. «Деякі з людей збожеволіли», — розповідала Ріта. – У нас нічого не було — нічого їсти, нічого пити, не було навіть де справити потребу. Коли знову розвиднілося, багато хто вже повісився на мотузках, що були призначені для худоби».
Печора — «пастка смерті»
Після ще одного дня маршу євреї з Тульчина прибули до Печори — увечері 8 грудня 1941 року. Це було мальовниче село на краю лісу, з великим санаторієм. Територія санаторію була обгороджена з трьох боків муром, а з четвертого — виходила до річки Буг. В одну мить вона перетворилася на табір смерті, знаний як «пастка смерті». Історики вважають його одним із найжорстокіших концентраційних таборів у румунській зоні окупації України — хоча тут лунало небагато пострілів. Ув’язнених просто залишали напризволяще, без будь-якого забезпечення.
Ріта (ліворуч) із подругою Раєю біля меморіалу євреям, убитим у таборі Печора.
Мойсей все ж таки ділиться кількома словами про табір: «Зимою було жахливо: сніг, лід і пронизливий холод. Уся територія була вщерть забита людьми, які щільно притискалися один до одного на землі. Багато хто захворів на тиф і дизентерію, гарячка, короста були повсюдно. Люди постійно щось шукали, щоб поїсти. Обмінювали одяг на їжу. Були й бійки — за кілька стеблин трави. Єдиним шансом на виживання було час від часу виходити й просити милостиню. Були різні охоронці, — згадувала Ріта. Коли на вахті був Рушило, він відпускав дітей за межі табору. А були й інші, як-от Сметанський — той був жорстоким, бив дітей до смерті. Вода була лише в річці. Річка Буг відділяла табір від німецької зони. На тому березі солдати грали на гармошці. Якщо хтось із табору наважувався наблизитись до води, вони влаштовували стрілецькі змагання — просто для розваги».
Невимовний жах перед очима дітей
Поки одні помирали, до табору постійно прибували нові групи депортованих євреїв — із Буковини, Румунії та Бессарабії. Вони були дещо заможнішими й могли якийсь час виживати, обмінюючи речі на їжу. У Ріти й Мойсея незабаром не залишилося нікого з родини. Їм не було чим торгувати з селянами, які іноді підходили до огорожі. Їхні животи були роздуті від голоду. Час від часу хтось просовував крізь паркан червоний буряк, кілька картопляних шкуринок чи мішок з-під картоплі, яким можна було вкритися. Вони бачили, як маленьких дітей хапали за ніжки й розбивали об дерева; як їхні матері падали поруч, а тіла дітей ще довго лежали на землі. Вони бачили, як в’язнів, які намагалися втекти, до смерті забивали наглядачі біля воріт. Вони були свідками, як всіх шикували біля колодязя: літніх людей і дітей — в один бік, молодих працівників — в інший. Останні більше ніколи не поверталися: кожну групу, яка завершувала ділянку нової дороги до Вороновиці, розстрілювали та закопували прямо під дорогою. Було одне велике приміщення — неймовірно, але навіть сьогодні його все ще використовують як санаторій. Саме там в’язні намагалися знайти прихисток. «Щоранку охоронці обходили кімнати й виносили мертві тіла», — згадує Мойсей. «Взимку ми майже замерзали, а влітку вмирали від спраги. Втекти було нікуди. Навіть якщо хтось тікав, його здебільшого повертали. Німці були повсюди».
День визволення
Десятки тисяч убитих лежать у братських могилах у довколишньому лісі. Точних цифр ніхто не знає. Не залишилося жодної фотографії табору. На день визволення — 14 березня 1944 року — живими лишалися 330 євреїв, здебільшого діти.
«Нацисти втекли так швидко, що не встигли вбити всіх», — розповідала Ріта. «Ми всі забарикадувались у морзі», — продовжувала вона. «Коли почули стукіт, боялися відчинити двері. Але тоді пролунало: “Це ми, Червона армія! Прийшли вас звільнити!” Ми обережно відчинили. Не могли повірити у своє щастя. Ми цілували солдатів і навіть коней. Дехто знепритомнів».
Восьмирічна Ріта пішки поверталася до Тульчина тією ж дорогою, якою її сюди привели. Але дому вже не було. І родини — теж. У розпачі вона вирішила втопитися в річці. Її врятувала українська жінка. Згодом Ріта стала акушеркою й допомогла з’явитися на світ тисячам українських немовлят.
Обітниця Ріти
Ріта розповідала свою історію кожній із груп, які приїздили до України з християнською місією. Ми стояли поруч із нею в гаражі у Тульчині, де вона зберігала наші продуктові пакунки для своєї маленької єврейської громади; стояли в багнюці біля стайні в Торкові, у крижаному вітрі біля воріт табору смерті, на галявині з дзвіночками біля братських могил у лісі, де Ріта завжди зверталася до своєї мами на їдиші й плакала.
«Мені важко про це говорити, — якось зізналася вона. — Я щоразу переживаю все знову і потім кілька ночей не можу заснути. Але ще тоді, в таборі смерті, коли щодня думала, що цей день буде останнім, я дала обітницю: “Всемогутній Боже, якщо я виживу — я розповім усім про те, що я тут побачила”».
Група з Рітою (праворуч) біля меморіалу євреям, убитим у Печорі.
