«Мені наснилося, що ви приїдете»
Я приїхала до Молдови, щоб допомогти евакуювати та супроводжувати єврейських біженців з України. Літнім людям неймовірно важко погоджуватись на евакуацію, залишати домівки та розлучатися зі звичним оточенням, а молодим сім’ям – залишати чоловіків.
Під час однієї з евакуаційних поїздок я познайомилась і рабином Кишенева, який в свою чергу познайомив нас з єврейською благодійною організацією «Хесед» у Бєльцях.
У 1930-х роках у Бельцах проживало близько 15 000 євреїв – понад 60 % населення міста. Після німецького вторгнення влітку 1941 року Бессарабія – так тоді називався цей регіон – була окупована Румунією, яка була на той час союзником нацистської Німеччини. Єврейське населення було в основному депортоване через прикордонну річку Дністер до гетто і таборів смерті на українській території. Багато людей загинуло в дорозі.
Це була моя перша поїздка до Молдови. У певному сенсі все здавалось дуже знайомим, ніби я перебувала в Україні, і ніколи звідси не виїжджала. Важко уявити, що всього за кілька годин від мене йде війна.
Пані Любов – перша жінка, яку ми відвідали в Бєльському регіоні. 5
квітня їй виповнилося 100 років. Вона виглядає дуже тендітною, має бадьорий дух. Її батько, Ісаак, був кравцем. Мати майстерно фарбувала тканини. «У нас в сім’ї всі говорили на ідиш, – розповіла пані Любов. – Тато помер, коли мені було чотири роки. А мама одного разу отруїлася, фарбуючи тканини. А потім почалася війна. Нас усіх погнали до табора у Кодимі. Десь по дорозі мій брат Авраам захворів. Його просто розстріляли. Розстріляли всю його сім’ю: дружину і двох синів. Разом зі мною в табір потрапила і моя сестра. Я несла її – маленьку дівчинку – на руках. Їй було всього 2 роки, вона була голодною. Сестричка померла у мене на руках по дорозі». – Від спогадів на очі навертаються сльози.
«Нас везли з місця на місце – через Дністер до Придністров’я. Ми зовсім втратили лік часу. Одного разу в селі зупинилася машина. З неї вийшли німецькі солдати. Один з них дав мені дві буханки хліба і вітаміни. Таке теж траплялося. Я дуже зраділа цьому подарунку. Одразу ж поділилася з сестрою. Я стільки всього бачила, – повторює пані Любов.- Стільки жахливих речей…Цілий місяць доводилося жити просто неба. Потім нас змусили будувати дороги… Одного разу в мене влучила куля. Я думала, що це кінець. Але мене врятувала українка. Вона забрала мене додому і піклувалася про мене. А потім допомогла мені втекти. Вся моя сім’я загинула. Вижив лише мій наймолодший брат. Його спіймали росіяни, подумали, що він дезертир, і заарештували. Таким чином він вижив».
Озираючись на своє нелегке життя, Любов зовсім не тримає зла. Навпаки, приходить до такого дивовижного висновку: «На сьогоднішній день я маю двох дочок, трьох онуків і трьох правнуків. Бог повернув мені в моїх дітях і онуках все те, що я втратила в молодості».
І далі вона має для нас ще одну особливу інформацію: «Мені наснилося в неділю, що ви приїдете. Що прийде жінка і закутає мене красивою хусткою. Це Бог вас послав. Я напевно не заслуговую на те, щоб до мене хтось приходив. Для мене це дивно і водночас просто чудово!»
