Несучи надію в похмуре місто
Минуло вже три роки з початку російської війни проти України — довше, ніж тривала нацистська окупація під час Другої світової війни. Проте команда «Християни за Ізраїль» продовжує нести надію та допомогу зраненим серцям — людям, які пережили Голокост, і самотнім літнім людям, чиє життя вдруге було зруйноване. Вирушити до Миколаєва — непросте рішення, адже місто розташоване дуже близько до лінії фронту і щодня зазнає обстрілів. Але думка про радість в очах самотніх людей переважає страх. Жодна гуманітарна допомога для цих літніх людей не зрівняється із тим простим фактом, що хтось прийшов до них у час болю і нужди.
Останнім часом наші візити до єврейських громад в Україні складаються з двох частин. Ми дещо зрозуміли: найбільша хвороба, що вразила тих, хто пережив Голокост, — це самотність. Тож ми намагаємося знайти бодай відносно безпечне місце, щоб запросити всіх, хто ще здатен вийти з дому за спільний стіл. Взяти святкову сукню з шафи, укласти волосся, нафарбувати губи — і посидіти кілька годин разом із друзями, як колись у кращі часи. Послухати слово від рабина, наші вітання від християн із різних країн світу, насолодитися невеличким концертом і святковою вечерею, а на завершення — отримати невеличкий подарунок.
А потім — коли ми обійняли і трохи розважили всіх, хто ще може ходити, — вирушаємо до тих, хто вже не здатен зійти з п’ятого поверху без ліфта, хто роками мовби ув’язнений у чотирьох стінах.
«Букет квітів на столику біля входу. Для нас? Від Алли? Алли, що пережила Голокост?»
Хто приніс ці квіти?
Під час нашої нещодавньої зустрічі в історичній синагозі Миколаєва, де ми провели теплий вечір під звуки скрипки, хтось поклав букет квітів на стіл біля входу. Ми стали розпитувати — і не повірили своїм вухам. Для нас? Від Алли? Алли, яка пережила Голокост? Наступного дня вона була першою у списку тих, кого ми мали відвідати.
Колись Миколаїв був процвітаючим містом завдяки відомому радянському суднобудівному заводу. А тепер ми лише дивуємось, як тут взагалі хтось може жити. Ми проїжджаємо повз десятки будинків із вибитими вікнами або зі шматками стін, які просто зникли з фасадів висоток…
Сльози Алли
Ми сідаємо за кухонний стіл Алли. Нам навіть не доводиться запитувати про її історію — вона ллється сама собою з її тремтячих вуст. Алла повністю втратила зір, але в уяві вона бачить усе до найменших подробиць.
«Якось почали вивозити молодих жінок до Німеччини на примусові роботи».
«Моя мама була українкою, тато — з караїмів, кримських євреїв. Як і всіх інших чоловіків, його забрали на фронт. Нас із мамою відправили до концентраційного табору. Нас постійно переганяли з одного табору в інший. І ось одного дня почали вивозити молодих жінок до Німеччини на примусові роботи. Щойно охоронці посадили їх на вантажівки, коли мій брат побачив, як мама махає нам із глибини кузова».
«Він підбіг до мене: “Алло, маму забирають! Біжи швидше!” Ми побігли слідом, я кричала від розпачу, кликала маму. Один солдат розлютився і вистрілив у мене. Кілька куль потрапили в стегно, ще одна — в живіт, до того ж у мене виявилось три зламані ребра. Тоді мій брат заніс мене до якогось хліва».
